Смерть у Маріїнському парку.
Така назва пасувала б якомусь детективу на класичний англійський взірець — з непоквапними розмовами джентельменів за ланчем, дамами у класично-вікторіанських сукнях, чемним і завжди мовчазним дворецьким та фінальною сценою, в якій поліцейський інспектор, попихкуючи люлькою, остаточно з’ясовує, хто ж зі спадкоємців підсипав ціанід у філіжанку вечірнього чаю, яку випив господар маєтку.
Проте київський Маріїнський парк зі своїми смертями та похованнями на декорацію для фільму в стилістиці Агати Крісті не надається аж ніяк, натомість шекспірівські драми з їхнім шаленством злочинів та кривавою ворожнечею для його ландшафтів пасували б неабияк.
Бо в Маріїнському вбивали багато і ховали часто — зазвичай у спільних могилах, колективно і знеособлено. І ніякий допитливий інспектор нічого там не з’ясовував — і так усе зрозуміло було…
Невеличка книга Олександра Кучерука «Некрополь Маріїнського парку» (Київ, Фундація ім. О. Ольжича, 2018) своєю сумлінною фактологією — споминами діячів знаних і маловідомих, архівними документами, повідомленнями у старих часописах, світлинами — безпомильно доводить, що кожен із тих, хто був 18 лютого 2014-го у Маріїнському і бачив, як стояло сонце у гіллі дерев, сповитих пеленами білого диму, без найменшої цяти перебільшення відчував своєю шкірою. Відчував, що земля та у самісінькому адміністративно-номенклатурному «серці» Києва — недобра, і все там відгонить погуком аж ніяк не гламурним, а моторошно-інфернальним.
Книга Олександра Кучерука переконує, що за тими суб’єктивними відчуттями — підстави зовсім не легковажні. Бо в сенсі історичному Маріїнський парк, у якому мешканці Липок полюбляють вигулювати своїх породистих псів — то цвинтар. Величезний багатошаровий могильник, у глибинах якого покоїться тлін членів Ценральної Ради та більшовиків з «Арсеналу», січових стрільців та совєцьких номенклатурників, розстріляних денікінцями українських письменників-«боротьбистів» та звичайних киян.
...Хтось із європейських філософів назвав XX століття часом великого приходу диявола у світову історію. У Маріїнському парку сліди його розгонистих кроків (масові поховання) — повсюди.
Урочистий бал смерті розпочався у листопаді 1917-го, коли тут були поховані жертви жовтневих вуличних боїв у Києві (тоді більшовикам протистояли вірні Тимчасовому уряду військові частини); потім з’явилися великі могили лютого 1918-го, в одній з яких більшовики з помпезністю поховали учасників так званого «Січневого повстання», зрозуміло, тих, хто був на їхньому боці, а в іншу без ніякого пошанівку поскидали тіла захисників УНР (місце цієї могили і досі не встановлене), у лютому ж «чекісти», які отаборились у Маріїнському палаці, розстрілювали тут киян і закопували їхні трупи (зокрема, просто в парку були поховані три вбиті «муравйовцями» члени Української Центральної Ради — Богдан Зарудний, Леонард Бочковський та Ісак Пугач).
У грудні 1918-го тут поховали січовиків Євгена Коновальця, які загинули у бою під Мотовилівкою, зокрема — сотників Федора Черника (його називали «душею Січового Стрілецтва») та Миколу Загаєвича («В нашій столиці матимемо нарешті й ми свої святі могили», — писав очевидець і учасник того похорону Віктор Андрієвський).
У 1919-му тут копали могили для жертв чекістського терору та «білої контррозвідки, а у вересні 1921-го — для «червоних», які поїхали відбирати хліб в українських селян і не повернулися з тієї «виправи». І цей перелік вільно множити й множити…
А 1934-го з Харкова до Києва перемістили столицю, у Маріїнському палаці почав працювати її «парламент» — і більшовицьким бонзам не сподобалося, що прямісінько за їхнім ґанком починається занедбаний цвинтар, та ще й з багатьма «класово ворожими» похованнями. Тому вирішено було зберегти тільки кілька меморіальних «точок», ідейно-витриманих під оглядом ідеології ВКП(б), а все інше — закатати під асфальт. А потім почалася Друга світова і принесла свої могили...